Цвіли у нас під вікнами акації.
А повінь прибувала по інерції
і заливала всі комунікації.
Гойдалися причали і привози.
Світилися кіоски, мов кіотики.
А повінь заливала верболози
по саме небо і по самі котики.
О, як було нам весело, як весело!
Жили ми на горищах і терасах.
Усе махало крилами і веслами,
і кози скубли сіно на баркасах.
І на човнах, залитими кварталами,
коли ми поверталися зі школи,
дзвеніли сміхом, сонцем і гітарами
балкончиків причалені гондоли.
І слухав місяць золотистим вухом
страшні легенди про князів і ханів.
І пропливав старий рибалка Турухан.
Труханів острів… острів Тугорханів…
А потім бомби влучили у спокій.
Чорніли крокв обвуглені трапеції.
А потім повінь позмивала попіл
моєї дерев’яної Венеції.
Костенко на раз писала вірші про Київ, крім Труханова острова в них згадується річка Почайна, Дніпро.
***
Ще назва є, а річки вже немає,
Усохли верби, вижовкли рови,
І дика качка тоскно обминає
Рудиментарні залишки багви.
Куди ти ділась, річенько? Воскресни!
У берегів потріскались вуста.
Барвистих лук не знають твої весни,
І світить спека ребрами моста.
***
Мені відкрилась істина печальна:
Життя – зникає, як ріка Почайна.
Через віки, а то й – через роки,
Ріка вже стане спогадом ріки.
І тільки верби знатимуть старі:
Киян хрестили в ній, а не в Дніпрі.
Ліна Костенко народилась 19 березня 1930 року в Ржищеві на Київщині в родині вчителів. Коли Ліні виповнилося шість, родина переїжджає до Києва та живе у поселенні на Трухановому острові. Зазвичай влітку його жителі добирались до Києва на човнах, а взимку — по кризі. Поки не збудували Київську ГЕС, навесні острів майже повністю затоплювало. В 1943 році німці спалили поселення на Трухановому, згодом про ці події Ліна напише вірш «Я виросла у Київській Венеції»
